Тартак – круглий стіл

Тартак – круглий стіл

"Я – офіційна некультурність України," – так розпочав Сашко Положинський, соліст групи "Тартак", третій "круглий стіл" у рамках фестивалю "Слухай українське!" 7 лютого у львівському клубі-кафе "Лялька". Цього разу дискусія, що насправді більше походила саме на монолог "тартаківця", стосувалася теми офіційної та неофіційної культури в Україні, йшлося також про те, чи мають змогу/право платники податків впливати на формування державної представницької культури (на прикладі Року України в РФ, минулорічної Венеційської бієнале, діяльності Поплавського і Шарварка) і про клубний рух як культурне явище, зокрема у Львові.
Знову ж таки більшість запрошених посадових осіб не виявили ласку з’явитися у "Ляльці", та й самих журналістів значно поменшало… А зважаючи на деякі закиди власне ЗМІ, мало би бути навпаки.
От наприклад, звинувачення Стефка Оробця: "Статті після наших "столів" – поверхневі… Ком сніговий не наростає, а мав би". Або ж викриття Романом Чайкою традиційної української схильності преси до дезінформації щодо ціни квитків, які насправді не продаються взагалі. Отож з приводу заданої проблеми із неабияким запалом "розтікався мислію по "Ляльці" Сашко Положинський: "Основна проблема розвитку української національної нової музики – не існує загального механізму розвитку. Окрім творчих аспектів (таланту музикантів, їх вміння), ще має бути матеріальний аспект, тобто інструменти, студії, шляхи донесення творчості до загалу (концерти, телебачення, радіо).

В Україні не існує ні продюсерських центрів, ані відповідних фірм, які би шукали і підтримували талановитих людей, впроваджували їх у музичний ринок. Що залишається? Хіба що шукати інших шляхів. Окрім концертів, присвячених червоним і жовто-синім датам, існує кілька фестивалів, які фінансуються із державного бюджету. Саме вони і примушують групи підлаштовуватися: є певні обмеження у творчому плані.
Спрацьовує ефект лійки: спочатку є досить широкі межі, потім ти пройшов першу фільтрацію, ну, наприклад, поїхав на інший фестиваль тощо; в результаті рамки звужуються, потім вони ще вужчі, потім ще – і в кінці це призводить до ще одного стандарту. Здебільшого, тут присутні весільні акорди, настрій відповідний, щоб побільше пафосу було, бажано, щось про солодке кохання заспівати… Потім виконавець стає майже шаблонним, зате він потрапляє в ранг офіційної культури і має можливість розвиватися далі. Тут уже народним визнаним артистам легше знаходити можливості фінансування, спонсорів, їх вивозять за кордон представляти українську державу, яка окрім повсякденного існування створює щось духовне.
Одного разу навіть ми представляли Україну на 15-ому Фестивалі української культури в Польщі (Перемишль), де нас поставили не в програму рок-, а поп-концерту".
Роман Чайка обурювався: "Нас всюди презентує офіційна культура. Чому я маю сплачувати податки за те, що мене на міжнародній арені презентує Поплавський або Ян Табачник, а не Сашко Положинський, "ТНМК" чи "Скрябін"?

Тут розмову "подіджеїв" "не туди" Любко Петренко, який закинув Сашкові Положинському, мовляв, чому той робить насильство над собою і вживає українську мову. На що соліст групи: "Хочете образити волинянина? Ми – з Луцька. На Волині більшість людей розмовляє українською мовою. Я сам 80% спілкувався і продовжую спілкуватися рідною солов’їною". Отож актуальну проблему мови не оминули і за цим "круглим столом".
Але повернімося до питання офіційної та неофіційної культури. Прозвучала досить цікава думка, що офіційною культурою є така, яка би мала подобатися офіційним людям.

А найофіційнішою людиною є пан Кучма, йому подобається Ян Табачник і Філіп Кіркоров. Отже, це і є офіційна культура, все, що не подобається, – є неофіційною. "Тартаківець" продовжив: "І "Тартак", і "ТНМК", і "Скрябін" – представники офіційної молодіжної культури, бо нас періодично запрошують на концерти, влаштовані владою на День молоді, міста тощо. Взагалі, є кілька рівнів офіційності: супер-пупер офіційний, а є треба – офіційний, треба – неофіційний.

Колись нас в якості експерименту "випустили" на урядовий концерт, присвячений Дню міліції. Тоді ми були непомітними представниками офіційної культури. Щодо комерційних проектів, то звичайно, що молодь піде не на "Металіку" (минулого року в Києві квитки на їхній концерт коштували від 130 грн.), а на "шарові" концерти (халявні), як це і було у столиці.
Звичайно, краще "пробухати" зайві 10 грн., що мама-тато дали. В Україні взагалі не існує можливості заробляти концертами і продажем своїх альбомів. Якщо і заробляєш, то кошти ці мінімально покривають витрати на запис, промоушн тощо. Більшість коштів музиканти заробляють на урядових акціях та частково під час передвиборчих кампаній, які також є преамбулою до офіційної культури. До речі, розповім вам одну історію із власного досвіду.
У 1997 році Київське міське управління культури очолював такий-собі пан Биструшкін. Він підписав документ, який заборонив "Тартаку" виступати на київських відкритих майданчиках. Тобто нас просто зарубали. Вже десь з 1999 року це забулося і нас почали "пускати". А чому? Просто син Биструшкіна, Ярослав, переконав батька, що "Тартак" – хороша група.
Отакої. Тому не обов’язково змінювати людей, просто з часом люди змінюють погляди на якісь речі… Ми не займаємося музикою, щоб викачувати гроші із бюджету, який би насамперед мав підтримувати молодь, її творчі пошуки. Адже молодь не має фінансів.
Скажімо, Олександра Пономарьова не треба підтримувати, він сам себе підтримує. А з приводу меценатів-спонсорів, то меценати – це люди, які діють від серця, від душі, про бізнес не думають. Хоча з іншого боку офіційний рівень проекту робить його більш привабливим для бізнесу"
Тартак – журналісти

Тартак -

журналісти

Тут у монолог Сашка плавно "влився" відомий львівський меценат Микола Рогуцький: "Хочу зауважити, що спонсори і меценати – різні речі. Спонсори керуються майбутньою вигодою, а меценати підтримують некомерційні проекти, наприклад дитячі фестивалі. На мою думку, не може бути поділу на офіційну та неофіційну культуру, є просто українська культура. Єдиним музичним продуктом офіційної культури є гімн України".
Після цього підкинув кілька ідей Тарас Стецьків, який не хотів виглядати представником виконавчої влади, а лише простим учасником третього круглого столу: "Складність питання полягає в тому, що ми не домовилися про критерії офіційної чи неофіційної культури.
Зрештою, яку культуру ми можемо вважати офіційною?
Культуру, яку любить пан Президент, краще би було вважати придворною.
За радянських часів все було просто: що дозволялося офіційною владою – офіційна, що не дозволялося – відповідно неофіційна, яку нікуди і не пускали. У нормальному суспільстві немає бути поділу, радше йдеться про високо- та низькоякісну продукцію. Причини, як на мене, різні: матеріальний аспект, засилля російської музики, яку слухають 2/3 українського населення.
З моєї точки зору, також є абсурдом давати гроші з бюджету на розвиток музичних груп, рокових та поп-. Можна підтримувати дитячу та юнацьку творчість – і все".
Стефко Оробець додав: "Інтереси фестивалів – це по суті інтереси окремих осіб. Є конкретні гроші. Зібров, Петриненко, Білозір – це фрагмент нашого буття. Мені хотілося би, щоб ви, молоде покоління, були викликом". Далі свій монолог продовжив Сашко Положинський, "ходяча провокація і катастрофа", як його охрестив Роман Чайка: "Хочу вам розказати ще одну історію з приводу продажності, яка стосується "ТНМК". Одного разу у турі вони не погодилися виступати за конкретну особу. Тут же їм перекрили всі телеканали і радіоефір. І як ви думаєте, за рахунок чого вижив "Танок"? – Москви. З цього випливає, що держава має всі інструменти для того, щоб купити тих людей, які хочуть щось творити. Не хочеш творити – ми тобі не тільки не заплатимо гроші, а й зробимо усе, щоб ти не зміг ці гроші заробити будь-де. У свою чергу гурт "Тартак" (тут його толерантно виправив Роман Чайка, який сказав, що "гурт" є біологічним терміном і означає стадо свиней, яке залягає на зимування). Так-от, ватага "Тартак" не прагне стати офіційною групою, не прагне звання заслужених народних артистів, – нас цікавлять інтереси людей.
Не можу не сказати кілька слів з приводу фестивалю "Слухай українське!", адже це перший український широкомасштабний фестиваль клубної музичної культури. В Москві є більше 100 клубів, де можна заробити гроші, одночасно виробляючи професійні навички. У Києві немає і 10 таких клубів. У Львові – це "Лялька". Ну, що можна заграти музиканту, якщо він десь клав цеглу цілий день, – "Політ джмеля"?
Проблема існує і в напрямку ЗМІ. Поки я не став телеведучим, доти ніхто не хотів показувати наших кліпів. Нарешті за п’ять років ми випустили альбом, і я не впевнений, що зможу заробити на цьому гроші. Бо у нашій країні немає гарантій, що, випустивши альбом, ти отримаєш гроші. За кордоном можна жодного разу не виступити перед публікою, а на альбомах заробити шалені гроші".
Наприкінці Сашко Положинський, ну, зовсім патріотично і оптимістично завершив дискусію-монолог: "Я люблю цю країну і хочу тут жити. Мені тут добре. А українська музика, звичайно що, здатна займати першість у рейтингах".

Марафон триває. Дискусії точаться. Українське співати хочеться – і це добре. Якщо Вам є що сказати, або ж про що помовчати, – приєднуйтеся! Любімо українське, бо воно того варте! Ви ще не переконалися? – Приєднуйтеся до нас наступної середи.