Сашко Положинський: “сльози і соплі”

І до Кіровограда іноді заїжджають зірки. В кінці минулого тижня нам наніс візит Сашко Положинський, лідер гурту "Тартак", що разом з лідерами блоку "Наша Україна" завітав з концертом. Між виступом й прес-конференціями він знайшов час поспілкуватися з журналістами "МП".

- Сашко, є Положинський – телеведучий, є Положинський – музикант. А Положинський як політик ще не дозрів?

- Зовсім-зовсім? Не хочеться влади?

- Але, з іншого боку, ти сьогодні займаєшся багатьма речами. Чи не варто сконцентруватись на чомусь одному і зробити щось так суперово, щоб усім заздрісно стало! Наприклад, зробити відомий український гурт "Тартак" всесвітньо відомим…

- Ситуація така, що я і так сконцентрований на одному – на гурті "Тартак". Все інше, що я роблю, так чи інакше теж стосується гурту. Стосовно ж всесвітнього визнання, то в принципі я не прагну особливо вириватися за межі України. Мені б хотілося, щоб тут, всередині держави, все було добре (у людей, які тут мешкають). І якщо Україна стане такою, якою я хочу її бачити, дійсно незалежною і самостійною, впевненою в своїх силах, заможною державою, такою, яка дбає про кожного громадянина, це було б добре. Такою, де кожен громадянин відчуває себе повноцінною складовою держави і це відчувається як в моральному, так і в матеріальному плані. Коли є впевненість у завтрашньому дні, тоді тільки добре. Я переконаний, що коли Україна стане українською, коли весь народ буде думати про власні інтереси і коли ми дійсно станемо Україною, тоді кожен український музикант, який працює у своє власне задоволення і створює якісну українську музику, матиме можливість нормально заробляти собі на життя. Тому все, що виходить за межі України, мене цікавить десь на рівні хобі.

- Добре, а коли Україна таки зміниться, ви зможете перефразувати свою пісню "Я не хочу бути героєм України"?

- Наскільки має змінитися країна, щоб ти забажав стати її героєм?

- Радикально повинна змінитися! Змінитися в усіх аспектах. В ставленні до самих себе, українці повинні дбати про себе як про народ. Тут згадуються багато аспектів, які є в пісні "Я не хочу": питання мови, культури, історії. Ми повинні зрозуміти, що гасло "Україна понад усе" не несе в собі нічого поганого. Мені здається, що це добре – дбати про інтереси держави, але не в інтересах купки людей, які знаходяться при владі, а в інтересах кожного. І в таких умовах, звичайно, кожен захоче бути героєм держави, де героїв цінують, поважають, пам’ятають. Де немає пам’ятників катам українського народу. Я думаю, що нам треба ще багато працювати для того, щоб захотілося людям стати героями, щоб це було і престижно, і вигідно. А чому ні? Чому ми не можемо говорити про те, що справжнім героям – не надуманим чи фіктивним – нормально прагнути слави. Це нормально, якщо така слава підкріплена діями, боротьбою. Що поганого в тому, щоб її прагнути? Це сприяє тому, що людина в собі культивує позитивні якості – шляхетність, готовність до самопожертви.

- Перейдемо до творчості. Чи немає повного розколу між зірками на два штаби там, за кулісами?

- В мене особисто не зіпсувалися стосунки на політичних нивах ні з ким, за винятком одного дуету, який просто повівся по-хамськи після того, як знайшов політичну силу, що погодилась його спонсорувати. Думаю, тут не стільки замішана політика, скільки переслідувались меркантильні цілі й бажання зробити собі PR. А ми не піддалися на провокації цих людей, але ставлення до них принципово змінили. І зараз, окрім зневаги, нічого до них не відчуваємо.

- Сашко, ти вже бачив фільм "Помаранчеве небо"?

- Ні, не бачив і особливо не горю бажанням.

- Тобто, вважаєш, що не потрібно знімати фільми про ті події?

- Вважаю, що не треба було запрошувати до цього фільму російських акторів. Зробивши це, автори перекреслили ідею революції. А друге – при всій моїй повазі до Олександра Кірієнка, мені здається, він ще не готовий знімати кіно. Кірієнко знімав наш кліп "Божевільні танці". І як до кліпмейкера у мене до нього ніяких претензій, але, думаю, від фільму не варто чекати нічого грандіозного. Можливо, це упереджене ставлення, але чомусь я так думаю. Рано чи пізно я подивлюся "Помаранчеве небо", нікуди від цього не дінуся, але, на жаль, упередження в мене вже є.

- Досить традиційне питання. Я знаю, що останній альбом "Тартака" вийшов не так давно…

- Так. На католицьке Різдво, 24 грудня.

- Які плани гурту на майбутнє? І взагалі – чи є така межа, досягнувши якої, "Тартак", можливо, послабить позиції?

- Золотої вершини, на яку ми прагнемо видертись, і після того вже все – далі вже немає дороги – так питання, на щастя, не стоїть. Існують плани не широкоформатні, найближчі. Життя показало: якщо ти собі ставиш якусь мету і починаєш акцентувати зусилля тільки на цьому, ти обмежуєш життя, втрачаєш багато приємностей, які це життя дає. І не маєш можливості цим життям насолоджуватись. Бо справжню насолоду зможеш отримати, коли досягнеш золотої мети, а якщо не досягнеш, то це може стати крахом. І знову ж таки, життя показало, що коли планів набудуєш, але не будеш гризти землю, щоб їх досягти, то все може так повернутися, що станеш взагалі іншим займатися. Я коли навчався в інституті на економічному факультеті і слухав музику "ВВ", "Скрябіна", Марічки Бурмаки, Тараса Чубая, гурту "Кому вниз", то ніколи б не подумав, що буду не тільки виступати разом, а ще перебуватиму з ними в дружніх стосунках. Я ніколи не покидав займатися тим, що мені подобається. Тобто плани будував в одному напрямку, а паралельно займався тим, що приносило задоволення. І так вийшло, що я пішов іншим шляхом і вже навіть зміг переконати батьків, що мій вибір був правильний. Тому і стосовно "Тартака" далекосяжних планів немає, є на цей рік – записати альбом пісень про кохання. Ми про такий альбом давно заявляли, ще до того, як створили спільний проект з кіровоградським фольклорним колективом "Гуляйгород". Спробуємо видати альбом восени чи взимку – якраз тоді, коли "Тартаку" виповниться 10 років. Можливо, вдасться організувати заходи святкування – спеціальні концерти, тури. Але це ще не визначено. А зараз є один конкретний план: "сльози і соплі" – альбом пісень про кохання.

Каріне Акопян.