Сашко Положинський: Адреналін – це натхнення.
Сашко Положинський: Адреналін – це натхнення.
- Чи випробовував тиякісь екстремальні речі?
- Ну, так щоб дуже екстремально, все-такі ні. Все акуратненько. Катаюсь на сноу-борді акуратненько, акуратненько на скейті катався, акуратненько стрибав з банджі, знову-ж-такі, не в каньйоні, а над Дніпром, там в парку. Тобто екстрим в мене не дуже екстремальний. Що стосується адреналіну, то кожен вихід на сцену дає його стільки, що, я думаю, весь інший адреналін відпочиває.
- Ти керуєш машиною?
- Не дуже, я права маю вже давно, 15 років, але їздити люблю біля водія. Я просто відволікаюсь за кермом, а поруч з водієм, можна відпочивати, роздивлятись навкруги.
- Коли на сцену виходиш, хвилюєшся?
- Ні, абсолютно не хвилююсь.
- Є така етика, що потрібно хвилюватися, коли виходиш на сцену.
- Нє, ну є таке. Хвилювався нещодавно, коли представляли нову фольклорну програму на "Країіні мрій", бо фольклор – це велика відповідальність. Ці пісні існують вже сотні-тисячі років, а тут ми взялися їх виконувати, через це трошки хвилювався.
- Але ж спроба заспівати фольлор була вдалою?
- Напортачив… Зараз прийшов sms: по телевізору якраз показують наш виступ, прикро, але ми самі не зможемо оцінити, але людям сподобалось, відгуки схвальні.
- А який фольклор виконував "Тартак", якої місцевості?
- Це спільний проект з колетивом, який назвається "Гуляйгород", вони самі родом з Кіровоградщини, і там вже відповідно вони збирають в експедиціях кіровоградські пісні, трошечкі полтавскі.
- А наші слобожанські пісні чув?
- Як же не чув, чув звичайно. Свого часу на "Червоній Руті" був такий ансамбль "Радослав" з Харкова, і вони багато слобожанських пісень співали, особливо під час нашого з ними спілкування.
- А все-ж-такі, екстремали у вас в гурті є?
- Ну, такі шоб дуже, то не має. Зариваємося, можемо естремально отримати один від одного по голові.
- Що було таке?
- Регулярно, просто в кров іноді. Он, ді-джею руку порізали. То носяру комусь зламаємо, то очі попідбиваємо.
- Чому? Творчість така? Креатив?
- Ну, все-ж-такі постійно разом: відпочинок разом, подорожі разом, студії разом. Як павуки в банці.
- А як твої батьки ставились до "Тартаку" спочатку і зараз?
- З одного боку їм подобалось: там по телевізору покажуть, там в газеті напишуть, по радіо десь прокрутять пісню, але, в принципі, все почалося з фестивалю "Червона рута". Це дало статусу: не так багато в Україні було переможців того фестивалю, лауреатів першої премії. Тому резонанс був непоганий, і це на початковому етапі давало привід до того, щоб батьки не були проти. Але ж говорили: ну, побалувався, давай вже займайся серйозними справами.
- А ким вони хотіли тебе бачити?
- Ну, в мене вища економічна освіта, відповідно, вони чекали, щоб я працював десь за освітою.
- Директором…
- Так, банкіром або директором. Батьки мені дуже довгий час допомагали, і ще зараз допомагають, якщо виникає така необхідність. Ну, в принципі, я досить давно не дуже їх обтяжую. Я ще до інституту працював, почав заробляти сам на життя потрошку та звик до того, що якусь частину грошей заробляю сам, хоча допомогу батьків, якщо для них це посильна допомога, якщо вони не відривають від себе, якщо не обмежують, я готов приймати.
- Якщо б "Тартак" став таким знаменитим і багатим, як "Бітлз", що б ти придбав?
- Я багато чого собі придбав би, є що купити. Я думаю, мережу ночних клубів, або просто клубів, або мережу концертних майданчиків якихось, або ресторанів вегетаріанських, можливо, молодіжних якихось спорткомплексів, знову-ж-такі мережу, по всій Україні.
- Ну, да мережа більше грошей дає.
- Мережа є мережа. Приїхав в Крим, ти знаєш, що в тут в тебе є де пожити, поїсти, відпочити, розважитися.
- Сьогодні ти співаєш про стільникове кохання, якщо пофантазувати, яке кохання буде років за 50?
- Я не знаю, чесно кажучі, в мене всі фантазії дуже реалістичні. Письменник-фантаст з мене навряд чи вийшов би. Тобто я не можу вигадувати щось нове.
- Як? А пісні?
- Вони нові, але там нема ніяких нових понять.
- Взагалі ти коли-небудь писав класичні вірші?
- Вірші я писав в школі.
- Про кохання?
- Ні, то були кон’юнктурні вірші, для стенгазети. Я прохавав фішку ще десь в третьому класі: вчителька дозволила замість твору на сторінку писати вірш, і виходило, що вірш на сторінку – це значно менше писати. Крім того, вірш може бути недосконалим з професіональної точки зору, але він має шанс отримати оцінку на бал вищу тільки за те, що він вірш. Я, як людина достатньо хитра і мудра, і в міру ледача, цю тему зрозумів одразу і намагався замість творів писати вірші. Ну, коли виходило.
- Коли натхнення приходить? Вночі чи зранку?
- Не можу такої закономірності виявити. Дуже багато написано ввечері, вночі, але багато чого написано в білий день. Багато чого написано шматками. Я не відношу себе до поетів, ні в якому разі, я вважаю себе текстовіком. Інші автори скрупульозні, мучать себе, мучать, ходять з блокнотиками, щось записують. В мене такого немає: якщо легко не пишеться, я себе не гвалтую в цьому відношенні. Якщо пішло – пішло, скільки вишло, стільки вийшло, один рядок – добре, ціла пісня – краще. Як іде, так іде.
- Музику теж ти пишеш?
- З музикою історія інакша. Іноді, коли я вигадую текст, приходить мелодія, я звертаюсь до хлопців-музикантів, і вони її перероблюють. Інший варіант – хлопці пишуть музику, я на неї пишу текст. Іще один варіант – всі разом щось роблять. Тобто дуже по-різному буває.
- Чому це гурт "Тартак", а не просто Сашко Положинський?
- Тому що це гурт, тому що я не один працюю, шестеро людей-музикантів і є дуже багато людей довколо, які дуже допомагають.
- А була ідея змініти соліста?
- Була така ідея, ще в тому складі.Були різні варіанти, в тому числі, знайти нового вокаліста, але цей варіант одразу категорично був відкинутий всіма музикантами, прийшлось замінити тих, хто заважав працювати.
- "Тартак", якщо я не помиляюсь – це лісопільня. Довелося попрацювати на тартаку?
- Коли батьки будували хату, ми їздили на тартак, бачили весь процес відпочатку: як там привозять дерево, як його розпилюють на дошки, обрізають, сушать, все-все. Навіть знаю, як їх треба складати, щоб вони сушились.
- Повертаючись до адреналіну, якщо ти такий обережний та акуратненький, чим ти себе стимулюєш, чим визиваєш натхнення?
- Вся робота "Тартака" – це натхнення. Постійне натхнення. Це й робота на сцені, на студії, на репетиційній базі.
- Глядачі заводять?
- Так звичайно, і глядачі, і глядачки. В принципі, натхнення дає багато чого позитивного в житті: люди цікаві зустрічаються, природа прекрасна, якісь подорожі, враження, від фільму, книжки, музики.
- А якісь нездорові засоби, паління?
- Ні, я такого всього не вживаю.
- А м’ясо їси?
- М’ясо не їм, але, якщо поїм смачної їжі там якоїсь, це теж може дати натхнення.
- Тобто талант не повинен бути голодним?
- Іноді можна побути трошки голодним, а краще – ні, я, як не поїм, в мене руки трясуться, нічого не можу робити, думаю тільки про їжу.
- Про щоб ти ніколи не написав пісню?
- Я не знаю, я так боюся цих слів "ніколи", я намагаюся ніколи не зарікатися. Тому я можу тільки сказати, про що би я не написав пісню зараз.
- Про що?
- Ну, я би зараз не написав пісню, наприклад, про привабливість одностатєвого сексу.
- Це дуже доречно.
- Це як приклад. Я не написав би зараз антиукраїнської пісні однозначно.
- Рік тому ти говорив, що в українському просторі все дуже погано, а тепер?
- Тепер трошки краще. Тепер з’явилась провладна підтримка. Завдяки цьому з’являється підтримка від засобів масової інформації, офіційних, інших осіб.
- Ви не відчуваєте себе залежними тільки від політичних сил?
- Справа не в політиці. В принципі, це підтримка не політична, а культурна. Підтримують не нас особисто, підтримують українську музику. Мова йдеться не про фінанси, просто влада в особі Томенко демонструє зацікавленість в українській музиці. А сказати, що нас взяли за ручку і ведуть – такого не має. Ми працюємо точно так, як ми працювали рік тому, два роки тому. Просто умови нашого існування трошечки змінились на користь української музики. Це відчувається на тих молодих музикантах, які раніше голими руками пробивались, а зараз їм відкрита дорога і на телебачення, і на радіо. Вони все більше з’являються на сценах. Все більше в Україні концертів, де всі учасники є українськими виконавцями і, я гадаю, що від цього ніхто не страждає. Від того всі тільки виграють.
- А вдома давно був, надовго?
- Брррр, ну, так, щоб надовго, то я вже давно в Луцьку не буваю, звичайно. Так, заїжджаю на день на два, коли є можливість, або коли є загальна необхідність.
- Не втомлюєшся від того, що треба завжди їздити?
- Мені подобається їздити-подорожувати.
- А як щодо подорожування до Європи, вона на вас чекає?
- Я не знаю, не думаю, що вона чекає, і, якщо чесно, я не дуже рвуся. Я Україну дуже люблю, я люблю нею подорожувати. На відпочинок я не прагну вирватися нікуди за межі України, тому що мені тут добре. Якщо я потрапляю в такі умови, як, скажімо, в Криму, коли я бачу, що там звичайно сервіс дуже сильно страждає, жодного разу в мене не виникала думка: краще я поїду в Турцію чи в Єгипет. Я собі розмірковував: треба щось змінити тут, а не втікти звідси туди. Тому, в принципі, я би хотів стати одним з найпопулярніших виконавців України, ніж одним з 50-ти, 100, тисячі мільйонів в Європі, чи світі. Мені поки що добре тут, і хочеться бути тут.