ЦИТАТА…

“…Національне почуття не являє собою постійної, точно визначеної якісної категорії, як, приміром, кількість кісток у людському організмі, – воно залежить від розумового стану тої чи тої людини та від її культурного розвитку, переходячи послідовно всі етапи від стадії інстинкту до свідомості повноцінного громадянина. У примітивної малорозвиненої людини воно не сягає далі любові до свого села та його околиці, до місцевої говірки, пісень та звичаїв, що передавались від покоління до покоління з діда-прадіда. Вищим етапом національного почуття є відчуття єдності між людьми певної області з її мовними та звичаєвими особливостями, хоч це не заважало слобожанинові, котрий каже “тільки що” замість полтавського “допіру”, дивитись на полтавця мало не як на чужанина; нарешті, третій і останній ступінь національного почуття – це, коли людина усвідомлює себе членом однієї нації з усім багатством її історичного, мовного та етнографічного матеріалу. Така свідомість може прийти і внаслідок читання відповідної літератури, й внаслідок роздумів людини над самою собою, коли людина, часом навіть несвідомо, вбирає в себе ті флюїди, що витають у повітрі рідної землі, яка прокидається від довгої національної летаргії…” Борис Антоненко-Давидович.